- Преподобний отче Ярославе, розкажіть будь ласка коротко про свій шлях до священства. Що спонукало вас стати на шлях служіння Богові у переслідуваній Церкві?
- Свій шлях до священства я б умовно розділив на два етапи. Перший етап розпочався ще у юному віці. До нашої родини часто приходили священики і служили святу Літургію, провадили катехитичні науки. Це дало мені змогу особисто з ними зустрічатися і спілкуватися. Під час підготовки до першої сповіді я висловив бажання стати священиком. Це бажання було ще зовсім незріле, можливо, навіть спонтанне. Священик, який готував мене до сповіді й пережив її зі мною сказав: «Сину, для того щоб бути добрим священиком, потрібно в тому наміренні багато молитися”. Його слова, щодо мого бажання, глибоко запали мені в душу. І з цього часу розпочалася моя духовна мандрівка до мети священства. Вже тоді молячись, я просив Божого благословення стати священиком Церкви, яка була переслідувана і „незаконна” у більшовицької влади.
Подальші підтримування зв'язків зі священиками вже у зрілому віці надали мені можливість познайомитися ближче і глибше з підпільною УГКЦ. Визначальною була зустріч з отцями редемптористами, а саме ієрм. Миколаєм Куцем, ієрм. Володимиром Мицаком, ієрм. Михайлом Волошином, о. Степаном Яворським, та іншими. Ці отці розказали мені більше про переслідувану Церкву, про підпільну семінарію. Захопили мене своєю духовністю, простотою, душпастирською активністю, жертвенністю. Це породило в мені певний виклик, як бути далі. Перед мною постала дилема чи залишитися в стані мирянина, чи посвятити себе Богові, пошуку розп'ятої правди, так реальної в моєму народі. Треба було прийняти рішення. Важкість полягала у тому, що я не міг поділитися з своїми рідними, близькими мені людьми, які могли б мене вислухати, дати пораду. В той час особливу роль відіграли слова мого першого духівника і глибока застанова над тим, про що я молився протягом багатьох років. Спілкуючись з отцями редемптористами, а пізніше по їх рекомендації з Митрополитом Володимиром Стернюком, владикою Филимоном Курчабою, які для мене стали духовними батьками й учителями, я постановив стати семінаристом переслідуваної Церкви. Про це рішення мої батьки не повинні були знати у зв'язку з тим, що існувала свого роду заборона говорити про юридичну чи ієрархічну структуру Церкви.
Якщо говорити про те, що спонукало мене стати священиком, то я б процитував слова Христові з Євангелії від Йоана 8, 32: „Пізнайте правду і правда визволить вас”. Коли я був юнаком, правда в нашому народі була переслідувана, вивезена на Сибір, розп'ята. Одне мені говори в школі, а інше мені говорили вдома, вчили читати між рядками, пізнавати те, про що не говорилося. І тому служіння правді, служіння Богові, для мене було особливим покликанням. Я вважав, що священик у своєму служінні може багато допомогти своєму поневоленому народові. Він може подати йому ключ до свободи, а тим ключем, однозначно, є Христос. Тому служіння священика є подати народові Христа, аби народ переживши Його воскресіння воскрес сам у духовному і національному сенсі.
- Яку роль відіграли ваші батьки у вашому покликанні стати священиком?
- Роль батьків у моєму покликані була засадничою, я б навіть сказав, фундаментальною. Адже завдяки їм я пізнав Бога, що згодом дало мені можливість виявити бажання служити Йому і прагнути до звершення мого бажання. Я свідомий того, що багато дітей були позбавлені зустрічі з Богом через страх батьків перед тодішнім режимом. Насамперед, я щиро вдячний батькам, що вони не позбавили мене цього великого дару, що вони практичним своїм життям проповідували мені свою віру в Бога.
Пам'ятаю, що після моєї розмови з вищезгаданим священиком-сповідником, я підійшов до своєї матері і з радістю та захопленням сказав їй, що маю намір стати священиком. У відповідь вона обняла мене і, заплакавши, сказала: “Молися сину в цьому наміренні і я теж буду молитися” Це була свого роду підтримка мого ще зовсім раннього рішення. Будучи семінаристом, через певні обставини, я був змушеним зізнатися своїй матері, що я вже навчаюся у підпільній семінарії. Вона не намагалася переконати мене залишити навчання бо це небезпечно, а із зрозумінням вислухала і підтримала мене. Я глибоко вдячний їй за згоду з моїм рішенням.
- Як віднеслися ваші батьки та рідні до вашого вступу до семінарії? Чи не боялися за вас?
- Досить довгий час про моє навчання у підпільній семінарії не знали навіть мої батьки. Однак вони відчували певну зміну у моєму житті, виникали запитання де я так часто їжджу. Мама дізналася швидше про моє навчання, а батько і брати дізналися про це після дияконських свячень. Владики і отці, які були переслідувані, просили, щоб про це знало якомога менше людей. Це стосувалося не тільки кандидата до священства. Для прикладу, навіть не всі монахи Студити знали про те, що ієромонах Юліан Вороновський є владикою, пригадую коли ми приготовлялись до свячень Митрополит Володимир Стернюк сказав нам, що за ним дуже слідкують і нас буде святити інший владика. У день свячень прибув до нас владика Михаїл Сабрига, і сказав нам, що ми перші знаємо що він єпископ. В ті непевні часи, характерною ознакою була таємничість, конспірація. Багато моїх знайомих і родичів підозрювали, що щось тут не те. Дехто навіть насмілювався запитувати, чи я не є членом якоїсь секти, мовляв, поведінка твоя якась надто не така, як у всіх твоїх ровесників. Майже вся найближча родина дізналася про те, що я є священиком, коли бачили мене у фелоні за престолом на моїй першій Літургії, яку я служив у звичайній хаті у 1988 році. Думаю, що найбільше неспокою, болю і хвилювання зазнала моя мама, яка знала, що її син готується стати священиком переслідуваної Церкви. Пам'ятаю, як я їхав на підпільні відправи чи навчання ще до свячень, то вона проводжала мене словами „Не знаю сину чи побачу тебе знову.” Ці слова досить промовисто говорили про стан її душі.
- Чи ставили ви перед собою якусь мету, коли вирішили стати священиком? Чи досягнули її?
- Одинока мета, яка стояла переді мною - це з Божою поміччю приготуватися до того моменту, коли єпископ через своїх професорів покличе мене і запитає про готовність прийняти тайну Священства. Оскільки то були часи переслідування, ніхто не був певний чи зможемо ми дійти до того дня. Отже моєю метою було, щоб Господь допоміг мені гідно приготуватися через науку і духовне життя, прийняти цю Святу Тайну, а вже опісля цього гідно служити Богові і своєму народові будучи священиком на парафії, чи студентом на богословських студіях. Про це я молився і просив Бога, щоб Господь допоміг мені пережити ті труднощі і випробовування. Досягання цієї мети відбувається через щоденну клопітку працю.
- Як ви вважаєте, на які напрямки душпастирства необхідно звернути духовенству найбільшу увагу у наш час?
- Священнослужителі мають перш за все проповідувати Христа, Боже Царство і любов Божу до людей через літургійне життя і власну досконалість. Знаємо, що священик у своєму служінні представляє Христа. Подібно, як Христос прийшов у цей світ, аби відновити нас і подарувати нам через свої страждання, смерть і воскресіння, втрачену святість, так і кожен священик має ревно працювати над відновленням святості у доручених йому людях. Стараннями священика участь мирян у богослужіннях має бути більш активною, адже Євхаристійне сопричастя є початком і основою духовного зростання християн.
Поза своєю літургійною діяльністю надзвичайно важливою є сьогодні місійна праця, неустанне голошення Доброї новини. Потрібно нам сьогодні йти до людей. В першу чергу до тих, хто не може прийти до храму, а саме до хворих, інвалідів, до забутих суспільством людей. Ми маємо постаратися зробити все можливе аби вони теж могли стати членами містичного Тіла Христового. Також потрібно йти до тих, хто ще не відчув потреби у спілкуванні з Богом і до тих, хто зневірився в цьому житті, з доброю новиною – пригадуючи, що Христос любить нас, шукає і чекає на нас. Проблема алкоголізму є досить гострою у наші дні. Важливим є зрозуміти, що ці люди перш за все потребують нашої допомоги і молитви. Важливою є праця з молоддю. Адже велика кількість дітей сьогодні позбавлені батьківської чи материнської опіки і виховання через відому причину – заробітчанство. На мою думку це є найбільш поширенні і важливі проблеми, над вирішенням яких варто працювати у кожній парафії. Хоча будь-яка інша добра ініціатива буде схвально прийнята єпархіальним урядом.
- На які напрямки душпастирства ви, як єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії, звернете увагу передусім?
- Я б хотів приділити особливу увагу наголошенню святості духовенства і мирян. Священнослужителі зобов'язанні до досконалості, тому що через дар священства у своєму служінні вони представляють самого Христа. Душпастир мав би бути духовним отцем до якого могла б приступити кожна людина. Дуже легко є відбудувати зруйновані храми, але значно важче є відновити в собі нерукотворний храм. Щоб відновити в собі храм Божий, людина має почути добру новину. Між почутим Божим словом і Євхаристією є той шлях, де людина мала б відновлювати своє життя, відповідати на пропоноване Боже слово, змінювати своє життя, ставати інакшою. Богослужіння – це є місце виховання християнина. Це є момент, коли переживається таїнственна зустріч Бога і людини її - преображення. Коли змінюється людина – змінюється суспільство, стає кращим, досконалішим.
Іншими напрямками є проповідування Євангелія, душпастирство молоді, плекання і розвиток східної богословсько-літургійної традиції та старання про єдність Церкви. Також хочу звернути особливу увагу на приготування кандидатів до священства і в рамках цього дбати за єпархіальну семінарію, її науково-літературну базу, підготовку викладачів, професорів. Ще одна інституція, яка мала б мати постійний розвиток – це Катехитичний інститут, щоб якомога більше число мирян могло там навчатися.
- Яке місце за рівнем розвитку займає Самбірсько-Дрогобицька єпархія серед єпархій УГКЦ? В чому переваги і недоліки?
- Вважаю недоцільним є говорити про якесь місце у розвитку серед єпархій. Знаємо, що деякі єпархії існували з самого початку. Наша єпархія була створена 13 років тому, а деякі виникли зовсім недавно, наприклад, Стрийська єпархія. Тому, відповідно, вони мають різний ступінь розвитку. Можемо наголосити, що у нашій єпархії богословський вишкіл діє вже досить тривалий час і це є певною перевагою. Дрогобицький Катехитичний інститут був заснований 1994 року. За ці роки існування значна кількість людей отримала богословську освіту і одержала право працювати у школі чи на парафії. Це, однозначно, сприяло поширенні Євангельської правди. Духовна семінарія діє з 1996 року. Порівняно велика кількість семінаристів продовжили свої студії закордоном і здобувши вищі богословські ступені, тепер працюють у нашій єпархії. Маємо досить добрий викладацький потенціал, який можемо залучати для наукових праць і досліджень, що вкрай є потрібне нашій Церкві. В нашій Духовній семінарії навчалися вихідці з Росії і Білорусії. Декілька наших семінаристів поїхали служити до Казахстану і Сибіру. Виховавши цих семінаристів, ми змогли надати священиків потребуючим людям поза Україною.
Впродовж всіх цих років непогано є розвинений молодіжний рух. Досить відомий дитячий хор „Відлуння”, в скарбниці якого є і міжнародні нагороди. Також маємо реалізовані деякі унікальні проекти у нашій єпархії. Наприклад, осередок „Назарет” був створений для праці з людьми залежними від алкоголю і наркотиків. Попри це все ми радо можемо переймати те, що успішно працює в інших єпархіях.
- Чи ставите ви, як єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії, перед собою якісь цілі?
- Сповнити Божу волю – це мета мого життя, у благодаті сповнити Його післанництво; бути добрим знаряддям у Божих руках, бути голосом Слова, розпізнавати Бога у знаках часу, готувати Йому „прямі стежки” до людського серця, щоб Господь возвеличився…
Розмовляв Сергій ПАЛАМАРЧУК
Джерело: часопис "Слово", № 3(28) с. 31-33
